Поминальним молебнем 28 листопада 2015 року у Державному історико-культурному заповіднику “Межибіж” вшанували пам’ять жертв трагедії 1932-33 років і помолилися за спочин душі видатного митця, народного художника України Миколи Мазура, який створив у стінах Меджибізької фортеці перший в Україні музей, присвячений драмі Голодомору.
“Відзначаючи 82 річницю Голодомору в Україні, ми поминаємо тих, хто загинув, тих, хто не народився, і тих, хто її бачив та довгий час носив в собі. Старші люди розповідали про голодний 1947 рік, а про трагедію 1932-33 років боялися навіть говорити. Лише зараз ми можемо почасти побачити, як ця біда творилася на рівні держави, партії – і як це відбувалося на місцях”, – каже директор ДІКЗ “Межибіж” Олег Погорілець. За його словами, у вражаючому і унікальному меджибізькому Музеї пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років на Хмельниччині зберігається лише маленька часточка свідчень про жорстокі події, спрямовані проти народу. І додає: “Навіть якщо б від того загинула одна людина – це вже було б трагедією для нас. А мільйони жертв – це трагедія для всього світу”.
Панахиду за невинними жертвами Голодомору звершили священники Української Православної Церкви Київського Патріархату і Української Православної Церкви. Разом з ними молився настоятель Вірменської Церкви у Чернівецькій, Хмельницькій і тернопільській областях отець Нерсес Шахназарян, який після після поминальної молитви проголосив: “Хранитель і надія вірних, Христос наш, Боже! Храни і бережи Україну від видимих і невидимих ворогів, удостой вдячно прославляти тебе нині, і повсякчас, і на віки віків”.
Зворушили учасників поминальної служби слова голови Хмельницького обласного товариства вірменської культури Сурена Авакяна, який сказав:
“Вірменський народ знає, що таке геноцид, і тому сьогодні серед усього світового вірменства – день жалоби, і всі вірмени всього світу вшановують пам’ять тих трагічних подій, які відбувалися на території України. Сьогодні в усіх вірменських церквах підноситься молитва за упокій душ невинно вбитих під час Голодомору.
У цьому році у Вірменії вшановували 100-річчя геноциду вірменського народу. Девізом цьогорічного дня пам’яті стали слова: “Пам’ятаємо і вимагаємо!” Я, як одне з маленьких зернят українського суспільства, закликаю українців будь-якого походження, – українського, російського, грузинського, вірменського, – не тільки пам’ятати, але й вимагати. Бо, коли ми вимагаємо визнання та відповідальності за минулий геноцид – ми зупиняємо наступний геноцид проти будь-якого народу”.
Разом з невинними жертвами Голодомору у цей день поминали великого майстра, художника Миколу Івановича Мазура, головного автора і натхненника Музею пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років на Хмельниччині, у якому й відбувалася ця особлива панахида. Ці роковини Голодомору – перші, коли видатного митця немає на світі. Пом’янути учителя, колегу, батька до Меджибожа приїхали учасники творчого колективу, які разом працювали над експозицією музею, донька художника Оксана, яка зовсім юною працювала поряд з ним, рідні і друзі.
Поминаючи Миколу Івановича Мазура, Олег Погорілець сказав: “Те світло, яке він залишив нам, буде нас зігрівати все життя – тих, хто з ним працював, хто з ним спілкувався, чи хоча б раз в життя мав щастя побачитись з ним. Втрати зазнав кожен. Втратило місто, весь наш край, зазнала втрати Україна.
Не тільки Меджибіж, не тільки Хмельницький, де залишилися пам’ятниками його твори – є й Батурин, є Київ, де Микола Мазур залишив по собі творчий спадок. А найглибший його слід – у серцях, і ми сьогодні тут, в музеї пам’яті Голодомору, вкотре переконуємося, як ця експозиція здатна змінювати розуміння людьми тих подій, які відбувалися десятки років тому”.
Неможливо було зберігати спокій, коли про смерть свого близького друга Миколи Мазура говорив поет Павло Гірник:
“Так само, як зараз, мене душили сльози, коли пішла з життя моя мама. Коли не стало Миколи Мазура – втратило місто чи область? Втратив світ… Це був митець світового рівня, це новітній Сковорода, який, пройшовши всю ганьбу і невимовну пітьму, закликав усіх інших людей: посміхайтесь у небо, бо і в калюжі відбиваються зорі…
Я дуже щасливий, що інтонації Миколи відбилися в його дочці. Поки інтонації… і глибокі філософські думки, мабуть, непосильні для такої молодої людини. Я страшенно щасливий, що інтонації Людмили Мазур відбилися в її онучці. Бо мистецтво – це інтонації: що в любові, що в ненависті, що в поезії, що в образотворчому мистецтві…”
А донька Миколи Івановича – художниця та мистецтвознавець Оксана Мазур передала для всіх своєрідне напутнє слово від батька:
“Ми сьогодні знову прийшли до цих поминальних столів – столів пам’яті, столів, за якими збирається вся родина. За ними святкують, за ними живуть, за ними помирають і за ними поминають. Цей музей – це молитва за мертвих, за живих і за ненароджених. Молитва, яку творив мій батько, і не тільки він, яку творили всі українці.
Це була данина його предкам, моїм предкам, землякам – бо, коли батько народився у 1947-му році – це був страшний голод, також, як і в 1933-му. Із тих дітей, які народилися в станиці, вижив він один. Тут – ці білі душі, які стоять за цими столами або лежать. Це душі наших земляків, душі наших предків і тих, які не народилися, які літають в колисках біля матері, які благають про пам’ять і благають про неповторення того.
Найцінніше, що є на світі це життя, життя в будь-якому його прояві, і цей музей – не оспівування смерті, а ствердження життя. Тому, що, не зважаючи на всю трагедію, яка відбулася – він завершується колосками, житом, Покровою і молитвою за майбутнє життя. Батько у всіх своїх творах це стверджував і просив: “Люди, живіть! Стверджуйте це життя!” Незалежно якої національності, якої віри, якої конфесії – для цієї планети немає різниці, всі ми діти цієї землі. Тож пам’ятаймо, вірмо, живім і творім, займаймося тими ділами, заради яких людина живе – не для вбивства, не для смерті, не для руйнації. А для творення, для любові і для єднання”.
