Виставку авторського керамічного посуду подільського майстра-гончара Миколи Величка 17 листопада 2015 р. відкрито у Хмельницькому обласному літературному музеї.Журналіст, фотограф і поет (член Національної спілки письменників України) Микола Величко останніми роками більше відомий широкому загалу саме як майстер гончарної справи. “Що спонукало так круто поміняти сферу творчої праці?” – запитують у нього, і Микола відповідає: “Бажання, щоб те, що я створюю, можна було не тільки побачити або почути, а й взяти в руки. Бажання створювати щось матеріальне”.
– У кого із старих майстрів вчилися гончарству?
– Ні в кого. Перші спроби робив сам, а далі шукав інформацію та переймав досвід завдяки інтернету, спілкуючись з майстрами і аматорами гончарства в Україні і за кордоном. Молоді майстри залюбки діляться досвідом, технологіями, прийомами та секретами ремесла. Молодь відкрита, вони розуміють, що коли ти поділився своїм знанням, то воно буде жити, не забудеться. А водночас шукав і знаходив будь-які згадки про гончарні традиції: що, як і для чого робилося раніше. І тим, що вмію і знаю тепер, можу ділитися далі.
Цим молода спільнота нового покоління гончарів відрізняється від старих майстрів, які, бува, нарікають на те, що нема кому передати справу – молодь, мовляв, не хоче. А коли шукає молодь собі вчителів – то, виявляється, то часу немає передати ремесло, то бажання. Отак і перериваються нитки одвічних традицій рукотворіння…
Саме завдяки Миколі Величку не увірвалася, а отримала нове життя традиція гончарства у Меджибожі. У давнину місто славилося як знаний центр гончарного промислу, але в наш час ремесло зазнало занепаду. Останнього меджибізького гончара Миколи Островського давно вже нема на світі. У пам’ять про нього залишився і посуд у вжитку меджибіжчан, і вироби у фондах ДІКЗ “Межибіж”, і ті посудини, які майстер зробив, але не встиг довести до завершення: випалити у вогні, надати дзвінкості і міцності на століття. Цю справу за нього довершив Микола Величко, на той час вже досвідчений фахівець гончарної справи.
А тепер і його власні вироби зайняли місце у музейних фондах Меджибізької фортеці: саме ці фондові експонати представлено відвідувачам у залах обласного літературного музею. Миски, мисочки та полумиски, келихи і келишки, безліч різноманітних посудин, якими традиційно користувалися на Поділлі. Усі в різних техніках, з різними орнаментами та поливами, усі неповторні, як музична імпровізація – але об’єднані головним: дотиком творчих рук.
А після відкриття виставки Микола тут-таки в музейній залі показав, як з безформенного шматка глини на гончарному крузі в умілих руках виникає то миска, то глечик, і покриваються примхливими народними орнаментами. І за цим рукодійством захоплено спостерігали школярі, які прийшли подивитися на виставку прадавньої справи – майже забутої у великому місті, але врятованої від забуття.
Ця виставка для Миколи Величка є водночас і першою, і ні. Це – його дебют у музейній залі. Але з глиняною творчістю майстра вже впродовж кількох років добре знайомі організатори та відвідувачі “Стародавнього Меджибожа”, “Форпосту”, “Ту Стань!”, “Трипільського кола” і багатьох інших етнофестивалів і ярмарків. “А кожен ярмарок – це мистецька виставка”, – каже Микола…
“Миколина гончарня” – сторінка Миколи Величка у Facebook
